На південь Київщини

30 жовтня 2017

Що уявляється сучасному українцеві при слові «Трипілля»? Перша ж асоціація – словосполука «Трипільська культура» на теренах Київщини, де археологи ХІХ століття на чолі з Вікентієм Хвойкою виявили велику цивілізацію. Представляють її сміливі, як на той час – 8-6 тисячоліття до нової ери! – архітектурні та містобудівні рішення, витончена кераміка, у якій відбито світогляд наших пращурів дохристиянської доби, а сьогодні ще й реконструйована завдяки зусиллям професора Юрія Мосенкіса (Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка) трипільська мова, дещо схожа на сучасну українську.

Мали нагоду створити свої асоціативні поля й співробітники нашого університету – під час чергової екскурсії вихідного дня 28 жовтня на південь Київщини. Окрім Трипілля, нам належало відвідати ще й музеї Обухова – краєзнавчий та будинок Андрія Малишка, а також побувати у «місці сили» на території села Витачів (цю назву прискіпливий комп’ютер повсякчас править на «читачів», і це доволі символічно, як ми побачимо далі!). 

Попри те, що був уже кінець другого осіннього місяця, коли де-не-де вже випадає перший сніг (як-от на Чернігівщині і Сумщині), – із погодою нам дуже пощастило. Це був той період, що про нього такими сумовитими й напрочуд красивими філософськими рядками писав Володимир Кобилянський:

Краса переходу – найвища краса…

Прекрасне те листя, що впало під ноги, –

Як трупом засохлим покриє дороги,

Ясніше стають небеса.

Краса переходу – найвища краса.

Саме це осіннє світло крізь перехрестя безлистих гілок супроводжувало наш автобус до самого Обухова. Там, у краєзнавчому музеї, екскурсовод… та ні, неперевершений екскурсовод-артистка Ольга Іванівна ознайомила нас із історією міста, яку можна було б спроеціювати на всю Україну – від часів перших поселень до вшанування подвигу воїнів – учасників Другої світової війни, афганської кампанії 1979-1989 років та бійців АТО…

Ні, попри те, що багато воїнів лишилися в історії безіменними, вони таки не були незнаними. Чи поверталися живими-неушкодженими додому, чи лишалися вічно молодими в буйних травах учорашніх бойовищ, – але вони стали втіленням прадавнього архетипу. Тобто – первообразу.

Цей архетип – відомий кожному народові Солдат. Або Лицар. Або Козак. Оборонець усіх скривджених. Гроза всіх на руку нечистих. Вправний і в бою, і в будь-якому ремеслі. Той самий, якому звитягами на герці та в мирному житті вдається і півцарства отримати, і царівну за дружину взяти, і навіть саму смерть перехитрувати.

Це саме від імені таких мужніх і водночас ніжних солдатів писав Андрій Самійлович Малишко:

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути…

Будинок-музей видатного сина Київщини став наступною зупинкою нашого маршруту. Здавалося б, звичайна селянська хата – низький одвірок, кухня з мисником та піччю; світлиця з іконами, фотографіями батьків і родичів поета… Проте що менше речей у помешканні, то більш символічними стають вони у нашій уяві: щоб увійти через низькі двері, треба пригнутися, заодно й уклонитися похованим у порозі предкам; посуд на миснику – наче стилізована карта Сонячної системи, осердям якої з давніх-давен (так, іще з трипільських часів) лишається піч. А в іконах і фотознімках – ціла портретна галерея оберегів людини: Богородиці, Христа, святого покровителя, а також членів родини.

На цьому тлі Андрій Малишко розгортав по-новому переосмислені архетипні образи української культури:

Хата стоїть на краю села,

На дві половини поділена,

На двоє крил ув одній душі,

Заплетеній цвітом, казками і громом…

Традиційний символічний образ Дому – втілення життєвого простору та світоглядного космосу, змістовний знак, який виконує естетичну й магічну функції. За уявленнями наших предків, світ поділявся на три частини: земну, підземну та горішню сфери. Цей поділ світу відображено в будові хати: стеля – небесний, духовний світ; стіни, вікна, двері – символи земного, реального життя, спілкування між людьми;  нижній ярус – підлога, лави, поріг – уявлявся як межа між земним і підземним світами. Зазначена модель дому перегукується з архетипним образом Дерева Життя.

У поезії Малишка з образом хати, її внутрішнього простору нерозривно пов'язана символіка чисел 2 та 3. У наведеному вище уривку хата умовно поділена на “двоє крил ув одній душі” – минуле й теперішнє України (“телевізорний рай” – “лобаті горшки й рогачі”) та українця (“зошитки малі” і “картопля в кутку й журавлі”). Єднання цих двох вимірів буття прозирає в образі вітру, увиразненому переходом від вільного вірша до римованого:

Мамо, ви чуєте? Вітер з долини

Цілує червоне серце калини,

Гойдає неба стрункі комиші

І нашу хату, таку небагату,

Єднаючи крила в одній душі…

У «силовому полі» Андрія Самійловича могли почуватися комфортно лише високоталановиті люди. Схвальні думки у своїх літературно-критичних есе він адресував і знаковим, і маловідомим постатям доби, акцентуючи на ранніх творах, їхній унікальній образності, глибокому змістові, іноді й пісенності. Наприклад, на такому вірші Павла Тичини – написаному наче про сьогоднішній осінній вечір:

Молоденький серпик,

Вечора зоря.

Місяць-виночерпик

Виміря моря…

А допомогла нам зрозуміти ці нюанси чудовий екскурсовод Олена Василівна.

…За багато тисячоліть до нової ери саме на теренах сучасної України існувала цивілізація Трипілля, яка сьогодні визнана однією з найдавніших землеробських культур. Її здобутками й визначними рисами була надзвичайно майстерна кераміка й протоміста, які подекуди сягали розмірів у 250 квадратних кілометрів. Археологи свідчать: саме Трипілля значно вплинуло на становлення давньогрецької культури, причому ще крито-мікенської доби.  

Недарма європейські науковці шанобливо називали Трипільську культуру «культурою розписної кераміки» (про це свідчать зразки глиняних виробів на малюнку). Вирізана з кістки бичача голова прикрасила палітурки не одного підручника з археології та давньої культури України, а «біноклюватий» глечик (посередині) давно став головним сувеніром і брендом Трипілля – і не випадково неподалік від місця нашої екскурсії, у Ржищеві, йому поставлено пам’ятник.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Багатьом любителям сучасної української літератури відомо ім’я Олеся Бердника – письменника-фантаста, правозахисника, громадського діяча. Проте мало хто знає, що він є засновником так званої «Української Духовної Республіки», описи якої є продовженням традицій європейського утопізму і водночас актуальні й сьогодні – як очевидна модель ідеальної Держави. За твердженнями представників цієї спільноти, у відродженні духовних первин і полягає сила майбутньої Української держави. Виявом тому є побудована у мальовничих шевченківських місцях – де «і Дніпро, і кручі…» – каплиця, де можна помолитися і знаним образам Богоматері (Знамення, Казанська, Достойно єсть, Невипивана чаша), і помилуватися екзотичною Богородицею Таїландської, і побачити образ Діви Марії в обрамленні клечального зілля.

І от що цікаво – у каплиці не було ні панікадил, ні свічок, навіть вікна були вузенькі… але світло все-таки відчувалося: над іконами росло чарівне сяйво, даруючи енергію та натхнення на добрі справи.

А може, то сонце прорвалося-таки з-за хмар, попри всі прогнози та штормові попередження?

Навіть нерухомий вітряк… кажуть, що він закрутиться тільки тоді, коли станеться щось незвичайне, але хмари так швидко бігли під осіннім вітром, що наче й крила вітряка рухалися. Так і ми, люди, маємо свої крила, але не кожен здатен їх відчути. Але того дня, завдяки енергії намоленого місця, свої крила відчув кожен із нас, злетівши думками увись просто із Дніпрового берега.

 

Наталія Науменко

професор кафедри гуманітарних дисциплін

    СТРІЧКА НОВИН

    casino siteleri, canlı casino, canlı bahis, bets10, artemisbet, bahis, maç izle, r57 shell, film izle mobilbahis youwin